Художник, який втратив море, але здобув Париж і цілий світ


Він належить до числа визначних митців-українців і своїми творами здобув визнання в мистецьких колах Європи й Америки, ставши на один щабель драбини популярності із скульптуром світової слави Олександром Архипенком. Його шанували такі знані митці світової слави, як Дерен, Дюні, Боннар, Леже, схвально відгукуючись як про самого митця, так і про країну його походження. Тим не менше, у деяких західних довідниках він і донині значиться росіянином, попри те, що в 1958 році у надрукованій у Мюнхені книзі спогадів «Україна моїх блакитних днів» чітко окреслив свою приналежність до українства.

Олекса грищенко
Олекса Грищенко
Олекса Грищенко народився 1 квітня 1883 року в селі Кролевець Чернігівської губернії (нині Сумська область) в родині банківського службовця. Його дитинство минуло недалеко таких пам’ятних історичних місць, як Чернігів, Новгород-Сіверський, Батурин. Малярством почав захоплюватися з чотирнадцятирічного віку, а його першим захопленням були картини Айвазовського і Рєпіна. Середню освіту здобув у шкільних закладах Чернігова і Полтави, а його шкільними товаришами були Павло Тичина, Микола Зеров, Ісаак Мазепа. Мистецьку освіту почав здобувати в Києві, де був учнем відомого київського пейзажиста Святославського, одночасно навчаючись на біологічному факультеті в Київському університеті. У цей період перебував у товаристві відомого письменника Михайла Коцюбинського, був знайомий з Миколою Вороним, Борисом Грінченком, Сергієм Єфремовим та Миколою Чернявським. Замолоду Грищенко багато подорожував, пізнавав історичні місця України, і не тільки уже згадувані Чернігів та Батурин, а й Київ, Глухів, Путивль, Полтаву, Дніпрові пороги і їхні козацькі пам’ятки. Справжнім відкриттям для молодого художника стали подорожі у Крим, природа якого полонила майбутнього майстра кольорів. Коли в юнацькому віці він уперше побачив море – то заплакав від розчулення. Тоді він ще навіть не здогадувався і не задумувався над тим, що згодом сам стане співцем моря, митцем неспокійних морських експресій, модерним маляром, який до кінця життя зображатиме… чужі моря.

Матір городів руських уна початках ХХ-го століття ще не була значним центром нового мистецтва, тому після двох років не надто успішної роботи в галузі малярства в Києві (1906-1907) Грищенко їде до Москви, де на той час уже була збірка модерного французького мистецтва, у пошуках справжнього «художнього життя». Проте особливого успіху в Білокам’яній не здобуває, хоч і вчився у художній школі К. Юона. Слід зазначити, що з України він вийшов з повною національною свідомістю та з великим духовним багажем, які мали помітний вплив на його подальшу творчість. У 1909-1910 роках працював у Московській школі мистецтв. В Петрограді вивчав філософію, яку закінчив в Московському університеті у 1912 році. Будучи за вдачею завзятим мандрівником, на деякий час виїжджав у Крим, до Франції та до Італії. У московський період творчості захоплювався технікою іконопису, навіть написав книжку про ікону, як мистецький твір – «Російські ікони й їх малярська вартість».

Під час Першої світової війни Грищенка мобілізували до царської армії, але великої кар’єри на військовій ниві митець не зробив. Навпаки, з початком революції 1917 року він активно долучився до роботи в різних мистецьких комісіях, не відволікаючись на політичні події. Мало того, в сам розпал Громадянської війни – в 1919 році – показує на виставках свої натюрморти і пейзажі. Після жовтневого перевороту і приходу більшовиків до влади, модерне мистецтво в Росії ще мало змогу деякий час розвиватися, а сам Грищенко обіймав важливі посади: був професором Державних майстерень, членом кремлівської Комісії з охорони пам’ятників, йому пропонували навіть стати директором Третяковської галереї, але він відмовився, вирішив покинути все це. Як згодом писав митець у своїх спогадах: «Я почав вагатися і роздумувати. Що мені далі робити? Не зважаючи на всі особисті успіхи як мистця, я з кожним днем усе більше починав відчувати навколо себе якусь духову пустку… Мистецтво з кожним днем ставало все більше напослуги пропаганді, галасливо, по-базарному. Все більше давала себе почувати пролетаризація – духова… Серед тих сумнівів якийсь внутрішній голос казав мені: кинь усе, поки не пізно!»

Білокам’яна кидала= грищенку= до= ніг= чимало= спокус,= але= внутрішній= голос= сказав:= "тікай".
Білокам’яна кидала Грищенку до ніг чимало спокус, але внутрішній голос сказав: "Тікай".

Так навіть попри митецький склад характеру Грищенко швидко усвідомив хаос комуністичної доктрини та її згубні для творчої людини наслідки. Затримавшись у Москві, Олекса не встиг повернутися в Україну до приходу більшовиків, про що шкодував, адже його брат Григорій у ті буремні роки став полковником в українському війську. Побачивши зародження великоросійського шовінізму й нетерпимості більшовиків до представників інших партій, худодник залишає Москву і транзитом через Одесу вирушає до Константинополя. Цей шлях разом із ним долає декілька тисяч утікачів з колишньої російської імперії, які швидко наповнюють Царгород… На перших порах митець жив, де трапиться, а харчувався лише цибулею. Проте навіть такі випробування не рівнялися з тим досвідом, якого набував. У Царгороді митець працював, мов одержимий, нові враження не дають йому спокою, він малює все, що бачить, фіксує у пам’яті кожну сцену, зарисовує мотиви мозаїк, інтер’єри старовинних церков, мечеті, мости базари… Йому вдається відчути специфічний колорит Сходу, його барвистість. Про цей період життя найкраще оповідає сам Грищенко у книжці «Два роки в Царгороді», яка побачила світ у Франції в 1930 році.

Стамбул --= місто= контрастів.= тут= художник= харчувався= однією= цибулею,= але= почувався= щасливішим,= ніж= у= комуністичному= раю.
Стамбул -- місто контрастів. Тут художник харчувався однією цибулею, але почувався щасливішим, ніж у комуністичному раю.

Як зазначав українських художник П. Ковжун, характеризуючи ранню творчість свого колеги по мистецькому цеху: «Інстинкт і мистецьке чуття не кинули Грищенка на шлях найменшого спротиву – себто до пасивного сприймання довкільного світу і записування його на полотні. Грищенко у заранні своєї творчості творив окремий світ, світ форми й фарби – основи свого мистецтва».

Покинувши Царгород, на деякий час Олекса Грищенко зупиняється у Греції і створює там низку акварелей, особливо захопившись морською тематикою та краєвидами цієї країни. Захопився настільки, що до 1920 році в його колекції назбиралась достатня кількість картин, аби організувати персональну виставку. Така виставка відбулася в Афінах і мала схвальні відгуки. Успіх у чужій країні спонукав художника перебратись на вищі горизонти.

Бурхлива європейська культура не один раз виносила українців на гребінь слави, а далі розкидала по всьому світу, часом без найменших засобів на існування. У випадку з Олексою Грищенком все було зовсім інакше. У 1921 році Грищенко прибув до Парижа, який на початку 20-х років ХХ століття був маревом для творчих людей з усього світу і мірилом їхньої майстерності. Прибув не з порожніми руками, а захопивши з собою в дорогу до Франції декілька акварелей грецького періоду.

О. грищенко.= "олімпія"
О. Грищенко. "Олімпія"

Ці акварелі допомогли йому швидко набути слави митця світового рівня – зірка художника яскраво спалахнула в мистецькому світі після того, як Фернанд Леже розмістив його твори поруч зі своїми на «Осінньому салоні» 1922 року. Критик Луї Ворсель після перших паризьких вернісажів новоприбулого художника писав: «Пейзажі Грищенка – це набір дорогоцінних каменів, ліричної радості, де пишнота тонів і матерії злагоджується шляхетною тонкістю. Молодий український кольорист здобув Париж, і тепер можна з впевненістю докінчити цю фразу – здобув Париж і весь світ».

На початках Грищенко був прихильником кубізму, згодом – пост-кубізму, але далі переходить до своєрідного експресіонізму, в якому висловлюється насамперед кольором. Мистецтвознавці та критики відзначають напрочуд сильні, чисті й оптимістичні кольори на його картинах, а самі картини Грищенка порівнюють із акварелями Сезанна. Французький критик Поль Гійом у 1924 році так писав про творчість митця: «Його малярство свіже і пишне, його барви ясні і веселі. Він екзальтує своє бачення в яскравому ритмі, повному індивідуальності і величі».

О. грищенко.= "танок= дервіша"
О. Грищенко. "Танок дервіша"

20-30-і роки ХХ століття від художників, які хотіли утриматися в авангарді світового мистецтва, вимагали невгамовної самопромоції та вміння тримати носа «за вітром». У Парижі публіку, аби вона не викинула тебе з активного вжитку та не забула про тебе, дивувати треба було бодай раз у півроку. На початках Грищенку це вдавалося, і паризька богема знала його під прізвиськом «український розбійник», який не втомлювався дивувати попри те, що назавжди покинув батьківщину. Та невдовзі художник усвідомив, що захоплюватися самому не менш емоційно, аніж захоплювати інших. Він тікає від шуму паризьких бульварів та вулиць і поселяється у містечку Кань на півдні Франції.

Самовдосконалення десь на середземноморському побережжі стає для нього важливішим, аніж самолюбування під крики натовпу на паризьких бульварах.

Митець назавжди= втратив= рідне= море= і= звеличував= чужі= моря...= вони= відчували= це= своїми= глибинами
Митець назавжди втратив рідне море і звеличував чужі моря... Вони відчували це своїми глибинами

Грищенко шукає обновлення й поширення свого зору в подорожах: їде до Португалії, Іспанії, на Болеарські острови, на Корсику, навідується до Бельгії, проживає в Лондоні і в Стокгольмі, переїздить у Голандію, знову повертається до Франції… «Цікавий митець – він скрізь і всюди вміє знайти щасливий привід для своїх малярських поривань», – пише про Грищенка французький критик Рене Жан.

Майстерність художника в процесі самовдосконалення лише зростала, а прихильність публіки, попри аскетизм та усамітнення митця, не зменшувалася. І це попри те, що примхлива мистецька мода яскраво спалахувала всілякими «ізмами», які завойовували свою частку шанувальників. Однак славу справжнього майстра ці течії не відібрали, а ореол відлюдника примушував поціновувачів його мистецтва мучитись у здогадках «що там?» і «коли?»… Не дарма П. Ковжун відзначав, що там, де працює Олекса Грищенко, куди занесе його химерна доля та вдача мандрівника-волоцюги, він стає у передових лавах пропагаторів мистецьких ідей, свого індивідуального мистецтва, а разом із ним – й українського.

У своїй творчості Олекса Грищенко опирається на екзотику, припідносить публіці краї «химерні і красиві», незнайомі для широкого загалу і «свої», звідані для себе. Попри те йому майстерно вдається уникати буденності навіть у найрозтиражованіших сюжетах. У багатьох образах митцеві вдалося висловити те, що зветься «українською духовністю». На його полотнах віддзеркалюється світогляд української людини. При цьому сам він зазначав: «Вихідною точкою в моїй творчості є природа – море, гори, поля. Але далі – основну ролю грає атмосфера, в якій я живу і дихаю».

Грищенко, як мало хто із митців у нервовому і депресивному ХХ столітті, вірив у всі прояви життя і любив його таким, яким бачив. Життя відповідало йому взаємною любов’ю, що в «столітті Сатани» також рідкість…

Американський поціновувач мистецтва А. Барнес закупив у приватну колекцію 17 робіт українського художника.

Перебуваючи на чужині, мешкаючи то в Греції, то на півдні Франції, він мав мало нагод заприязнитися з українськими культурними колами. Але довідавшись, що у Львові існують українські музеї і що там є українські митці, які до того ж влаштовують виставки, загорівся зав’язати контакти з Національним музеєм у Львові. У 1931 році художник долучається до роботи Першої виставки Асоціації незалежних українських митців (АНУМ), яка відбулася у Львові. Митець передав декілька картин для виставки, а одну з них («Корсиканський краєвид») передав у дарунок музею. За словами Грищенка, це його «собачий обов’язок», бо не гоже лише французьким музеям і навіть Третяковській галереї мати його полотна, в той час, як жоден український музей їх не має. Аж до війни митець брав участь в західноукраїнському мистецькому житті, виставляв свої твори на кожній виставці АНУМ. У 1937 році у тому ж місті Лева Музей Наукового товариства імені Тараса Шевченка організовує йому персональну виставку з випуском монографії українською мовою. Не позбавлений ще й літературних талантів, у міжвоєнний період Грищенко опублікував у французькій пресі чимало есеїв з питань історії мистецтва, ставши фахівцем в галузі російського мистецтва, написав кілька книжок спогадів.

На деякий час творчий злет художника призупиняє Друга світова війна, яку художник разом із дружиною Лілею де Мобеж більш-менш спокійно пережив у Франції. Після закінчення війни подружжя перебирається на постійне проживання у французьке містечко Венс, де Грищенко замешкав до кінця життя. Дружину митець дуже поважав, постійно радився з нею, а вона допомагала йому в різних адміністративних і кореспонденційних справах.

О. грищенко.= "тулон"
О. Грищенко. "Тулон"

Митець не тільки створював довершені полотна, але й переймався їхньою подальшою долею. Він широ радів, що його твори перебувають в домівках українських колекціонерів по всьому світу і засмучувався, що його творчість невідома українцям на батьківщині. Рідний дім у Чернігові, в якому жила сестра, згорів під час війни, а разом із ним згоріли й всі картини раннього періоду творчості. У 50-і рокі він пережив тріумф, коли виставки його картин мали схвальні відгуки у Нью-Йорку і в Монреалі та в багатьох європейських містах (Париж, Стокгольм, Мадрид, Копенгаген), і трагедію, коли під час «зачистки» музеїв у рідній Україні, проведеній радянською владою, чимало праць художника було знищено за «буржуазність змісту».

Але навіть таку непривітну, чужу йому радянську Україну він продовжував любити. Бо попри всі суспільні устрої, попри партійні ідеології вона назавжди залишилася для нього країною «блакиті та жовті». «Блакить – це символ України. Неосяжна небесна блакить над безкраїми степами; безмежна й лунка блакить небес над сніговими просторами; завжди – блакить! Крізь цю блакить я завсіди бачу й відчуваю мою батьківщину. Блакить і жовть – це барви українського прапору; так само й герб нашого першого великого князя святого Володимира Великого був золотий тризуб на блакитному полі. Я можу малювати тільки в радості, в здоров’ї, тобто в гармонійній рівновазі мого духа й тіла. Це джерело невичерпної радості, що його я ношу в моїй істоті, я завдячую моїй родині, моєму дитинству. Україні моїх блакитних днів», – зізнавався у своїй любові до України Олекса Грищенко.

У старшому віці митець надто перйнявся тим, кому залишити картини і архів, адже дітей у нього не було, як не було ніякої рідні на Заході. В Україні ж жили діти його брата, з якими він листувався, але передати їм усю спадщину не вбачав доцільним з огляду на ставлення радянської влади до його творчості. Проте він щиро вірить, що його праці ще знадобляться вільній і незалежній Україні, а тому в 1963 році у Нью-Йорку створює фундацію Олекси Грищенка і залишає в ній сім десятків картин, які заповідає передати до музеїв майбутньої вільної України. Опіку над фундацією взяли приятелі митця і поціновувачі його творчості…У 60-і роки Олекса Грищенко поповнив і свій письменницький доробок – з-під його пера вийшли книжки «Мої зустрічі й розмови з французькими мистцями» (1964) та «Роки бурі й натиску» (1967).

Грищенко був педантом, коли йшлося про оформлення його книжок, каталогів, запрошень чи афіш. Він самостійно вибирав папір, шрифт, формат видання, звертав увагу на найменші дрібниці та дбав, щоб усе вийшло гарно, по-мистецьки і без помилок. Полюбляв у таких випадках похвалитися: «У моїй книжці нема жодної друкарської помилки».

Проживши майже 60 років на чужині та перебуваючи на віддалі від українських скупчень, Олекса Грищенко не забув української мови і не втратив українського духу. Помер 29 січня 1977 року у майже рідному для нього містечку Венс.

Український мистецтвознавець і письменник Святослав Гординський на цю втрату відгукнувся такими словами: «Грищенко своїм неспокійним і стихійним мазком передавав з великою сугестивною силою образи природи, завжди насичуючи їх ліричним теплом. Це була типова його українська риса, яку він майстерно поєднував з вишуканим французьким естетичним смаком. Він належав до найбільш улюблених у нашому суспільстві майстрів пензля і він далі житиме у своїх творах, кожен з яких був для нього самого життєвим переживанням. Відійшов великий майстер, один із найбільших у нашому мистецтві».

Після смерті художника його роботи були перевезені до Нью-Йорка, де зберігалися в Українському інституті Америки. Окрім того, роботи митця перебувають у музеях і приватних колекціях у Львові, Парижі, Стразбурзі, Брюсселі, Осло, Стокгольмі, Москві, Мадриді, Монреалі, Бостоні, Філадельфії, Балтиморі. Загалом митець залишив по собі мистецьку спадщину в декілька тисяч олійних і акварельних картин.

У французькому мистецтві, яке довго було законодавцем мод у цій царині творчості, Олекса Грищенко здобув собі чільне місце. Його прізвище і роботи французька критика ставила поруч із Ван Гогом, Ренуаром та Матісом – тобто поруч із найвищими вершинами, яких сягнуло французьке мистецтво.

На батьківщині= пам’ятають= свого= уславленого= земляка
На батьківщині пам’ятають свого уславленого земляка

У 2004 році унікальну колекцію з 67 картин і архів художника, згідно з його заповітом, повернуто з Нью-Йорка в Україну і передано на зберігання в Національний художній музей у Києві. Згідно оцінок експертів, вартість колекції перевищує 700 тисяч доларів США. У 2007 році на лондонському аукціоні «MacDougall’ картина Олекси Грищенка «Гірський пейзаж з церквою» була продана за 46300 доларів США, втричі перевищивши стартову ціну. Експерти припускають, що якщо Національний художній музей влаштує обіцяну велику виставку робіт Олекси Грищенка, то ціни на його твори у світі зростуть ще вище… Від такої виставки залежатиме й те, представником якого народу значитиметься у майбутніх довідниках талановитий митець світової слави.