Громадяни? Зрадники? Колаборанти…

Громадяни? Зрадники? Колаборанти…


Чи потрібен Україні закон про колабораціонізм?

Об этом сообщает ТОП СМИ


Після того, як відгриміли основні бої російсько-української війни і стало зрозуміло, що окупація Криму та війна в Донбасі – це всерйоз і надовго, українці стали замислюватися, що нам робити з тими, хто заплямував себе співпрацею з агресором та/чи окупаційною владою. Згодом серед розмаїття емоційних термінів на позначення цієї категорії українських громадян – «сепари», «зрадники», «запроданці» – вималювався і більш-менш точний та науковий: «колаборанти».

Слово «колаборант» походить від фр. collaborateur, яке увійшло в обіг під час наполеонівських воєн на позначення французів, що займалися контрабандою товарів з Британії, континентальну блокаду якої Наполеон проголосив декретом 1806 року про заборону всім союзним і залежним від Французької імперії державам торгувати з Туманним Альбіоном. Під означення collaborateur підпадали і особи, які допомагали французьким монархістам незаконно залишити територію імперії. Сучасного значення термін «колаборант» набув під час Другої світової війни. Відтоді ним позначають тих, хто свідомо чи з примусу співпрацював (чи співпрацює) з окупаційною владою. Маріонетковий режим Віші під проводом маршала Петена, який офіційно визнав гітлерівську окупацію частини Франції і проголосив курс на співпрацю із загарбником, став архетипічним прикладом «колабораційного режиму».

Ставлення до колаборантів загалом залежить від того, як ми сприймаємо окупантів. А за гамбурзьким рахунком – від того, хто перемагає у війні і відповідно пише історію. Так, якщо прізвище норвезького офіцера, націоналіста й міністра-президента окупованої німцями Норвегії Відкуна Квіслінга стало прозивним і в більшості європейських країн є синонімом слів «колаборант» і «зрадник», – то ім’я німецького правника Франца Оппенхофа, якого союзники в 1944 році призначили обер-бургомістром Аахена, а нацистські диверсанти стратили за особистим наказом Гіммлера «за зраду батьківщини», вписане в аннали історії жертвою нацистського режиму і дало назву вулиці в місті, де він був бургомістром.

Межа між колабораціонізмом і державною зрадою доволі тонка. Чи був колабораціоністом Жан Поль Сартр, який жив і творив в окупованому нацистами Парижі і дуже радів, коли його драма «Мухи» пройшла окупаційну цензуру і її поставили не деінде, а в театрі, що до окупації носив ім’я Сари Бернар, але, відповідно до антисемітських настанов «нового порядку», був перейменований у «Театр де ля Сіте»? Врешті-решт, прем’єру дивилося повно німецьких офіцерів. Зважаючи на те, що француженок, які фліртували з офіцерами Третього рейху, після визволення Франції піддавали публічному остракізму і навіть силоміць обстригали, розважання окупантів делікатесами «екзистенційної літератури» не видається таким уже невинним.

Мабуть, саме тому, що термін «колабораціонізм» такий розмитий, він украй рідко використовується в юридичних актах. Наскільки мені відомо, цей термін трапляється в актах французького уряду в екзилі, в законах, ухвалених Тимчасовою консультативною асамблеєю в серпні та вересні 1944 року. За звинуваченнями в колабораціонізмі після визволення Франції було страчено 3 920 осіб, близько півтори тисячі засуджено до позбавлення волі та виправних робіт, 39 тисяч – отримали інші кримінальні покарання. Окрім цього, ще близько дев’яти тисяч осіб було страчено без судового вироку, а ще 20 тисяч жінок зазнали публічного остракізму за близькі стосунки з німецькими окупантами. Але таке юридичне закріплення злочину «колабораціонізму» радше виняток, аніж правило в повоєнній Європі. Де Голлю було конче важливо довести, що Франція і французи не капітулювали перед окупантом, – опір тривав, попри колаборацію з нацистами окремих осіб. Навіть Радянський Союз, який активно використовував термін «колаборанти» у пропагандистських цілях, не визнав за доцільне його юридизацію.

Після такого стислого введення в історію терміну доцільно перейти до українських ініціатив щодо запровадження його в українське законодавство. 20 грудня 2017 року група народних депутатів із провладного на той час «Народного фронту» внесла на розгляд Верховної Ради законопроєкт «Про захист української державності від проявів колабораціонізму», який отримав реєстраційний номер 7425. У цьому законопроєкті колабораціонізм визначався як «співробітництво з ворогом, сприяння у здійсненні агресивних дій, розгортанні збройного конфлікту проти України, надання ворогу допомоги під час підготовки та проведення агресії, при розгортанні збройного конфлікту».

Кожен із різновидів колабораціонізму був розшифрований окремо. Так, співробітництвом з ворогом автори законопроєкту пропонували вважати «будь-яку участь, вчинення спільних з ворогом дій, що направлені на нанесення шкоди суверенітету, територіальній цілісності та недоторканності, обороноздатності, державній, економічній чи інформаційній безпеці України». Сприянням у здійсненні агресивних дій, розгортанні збройного конфлікту проти України – «діяльність з метою полегшити, допомогти, підтримати ворога при здійсненні дій, що направлені на нанесення шкоди суверенітету, територіальній цілісності та недоторканності, обороноздатності, державній, економічній чи інформаційній безпеці України». Нарешті, наданням ворогу допомоги під час підготовки та проведення агресивних дій, при розгортанні збройного конфлікту – «передачу ворогу матеріальних та нематеріальних ресурсів для вчинення дій, що направлені на нанесення шкоди суверенітету, територіальній цілісності та недоторканності, обороноздатності, державній, економічній чи інформаційній безпеці України».

Основною ідеєю законопроєкту №7425 було створення спеціального квазісудового органу – Комісії з питань розгляду фактів колабораціонізму. По-суті, перевірка щодо колабораціонізму мала відбуватися за лекалами люстрації. Особа, котру Комісія визнавала колаборантом, не могла обіймати політичних посад, бути держслужбовцем, працювати в органах місцевого самоврядування, в силових структурах тощо.

Показово, що за період каденції п’ятого президента України цей законопроєкт так і не потрапив до сесійної зали. Із завершенням роботи Верховної Ради VIII скликання його, як і решту нерозглянутих проєктів законів, було відкликано та здано в макулатуру.

Зовсім недавно, 23 лютого цього року, група народних депутатів від «Європейської солідарності» на чолі з лідером ЄС Петром Порошенком та ряд «Слуг народу» внесли на розгляд парламенту інший законопроєкт із розлогою назвою «Про внесення змін до Кримінального кодексу України та Кримінального процесуального кодексу України (щодо кримінальної відповідальності за побутове, адміністративне, економічне, військове, політичне, військово-політичне та інше співробітництво з державою-агресором – колабораціонізм)», який отримав реєстраційний номер 5135. Автори цього тексту відмовилися від ідеї попередників створити спеціальну комісію й запропонували просто доповнити Кримінальний кодекс статтею 1111 «Колабораціонізм». Покарання за колабораціонізм, «тобто умисне і добровільне співробітництво громадянина України з державою-агресором або її представниками у будь-якій формі, в інтересах держави-агресора і на шкоду національній безпеці України чи її союзників», пропонують встановити від трьох до 15 років, залежно від кваліфікуючих ознак.

Очевидно, що дефініція «колабораціонізму», запропонована законопроєктом, надто вже широка. Згідно з нею будь-якому громадянинові України достатньо співпрацювати з РФ «на шкоду національній безпеці України чи її союзників». Оскільки у стані війни з РФ ми офіційно не перебуваємо, дипломатичні відносини підтримуємо, візовий режим між нашими країнами не встановлено, за товарообігом Росія залишається нашим другим партнером після Китаю (якщо розглядати держави ЄС окремо, а не як єдиний блок), низка стратегічних підприємств України досі опосередковано перебуває у власності росіян, а інтереси наших союзників не завжди збігаються з інтересами України, – з таким формулюванням колаборантом можна оголосити чи не будь-кого.

Мабуть, тому в пропонованій до Кримінального кодексу статті 1111 є примітка, яка визначає дев’ять можливих проявів колабораціонізму. Не буду тут їх усі перелічувати, обмежусь одним пунктом: «ведення господарської діяльності спільно з окупаційною владою та суб’єктами господарювання, які знаходяться на території Автономної Республіки Крим, міста Севастополя та на територіях окремих районів Донецької та Луганської областей, незалежно від місця реєстрації таких суб’єктів господарювання». Якщо виходити зі змісту цієї норми, будь-який ФОП, що працює на тимчасово окупованих територіях, – колаборант. Заправив своє таксі чи маршрутку на АЗС на території Криму – колаборант. Відкрив приватний дитячий садочок чи школу – колаборант. Маєш кіоск у Донецьку – колаборант. Не знаю, чи судили б Сартра за цією статтею, але Шарля Дюллена, який поставив «Мухи» Сартра в окупованому Парижі, засудили б напевно: «співпраця з окупаційною владою та суб’єктами господарювання» була більш ніж очевидною…

Навряд чи така законодавча ініціатива стимулюватиме бажання повернутися до українського батьківського дому блудної доньки тимчасово окупованих територій. Загалом, дивно було бачити підпис Петра Олексійовича під законопроєктом, який прямо суперечить п. 5 Комплексу заходів щодо виконання Мінського протоколу (більше відомих як «другі Мінські домовленості»), що фіксує намір (якщо не зобов’язання) сторін «забезпечити помилування і амністію шляхом введення в силу закону, що забороняє переслідування і покарання осіб у зв’язку з подіями, що мали місце в ОРДЛО». І якщо під «Комплексом заходів» стоїть підпис другого президента України, то під Декларацією президентів РФ, України, Франції та канцлера Німеччини на підтримку Комплексу заходів з виконання Мінських угод – підпис п’ятого. Як можна обіцяти амністію та «заборону переслідування і покарання» особам «у зв’язку з подіями, що мали місце в ОРДЛО», і водночас пропонувати криміналізувати їхню співпрацю з окупаційним режимом, для мене залишається загадкою…

Але абстрагуємося від мінських угод, у рамках яких, очевидно, немає місця жодному закону, який встановлює покарання за колаборацію чи то з РФ, чи то з окупаційною владою, де-факто контрольованою РФ, чи то з суб’єктами господарювання на тимчасово окупованих територіях. Спробуємо відповісти на засадниче питання: чи сприятимуть поверненню в українську юрисдикцію тимчасово окупованих Криму та Донбасу криміналізація або обмеження прав українських громадян, які не вчиняли воєнних злочинів чи злочинів проти людяності, але прийняли статус-кво, встановлений на цих територіях, щонайпізніше, після Дебальцевської операції, і – за євангельським висловом –просто «їли, пили, женилися й виходили заміж»?

Загалом, ХХ ст. пропонує нам дві моделі, дві парадигми ставлення до колаборантів: 1) умовно французька, про яку я згадував вище, та 2) умовно австро-німецька. Хоча в німецькому випадку коректно говорити не про колаборацію з окупантами, а про співпрацю з нацистським режимом. Отож, попри популярний в Україні міф про активну денацифікацію повоєнної Німеччини, Курт Георг Кізінгер – попередник славнозвісного Віллі Брандта на посаді федерального канцлера в 1966–1969 роках, з 1933 року працював у міністерстві пропаганди Третього рейху. Федеральний президент ФРН (1974–1979) Вальтер Шеєль був солдатом Вермахту і членом НСДАП. А державний секретар ФРН у 1953–1963 роках Ганс Глобке, близький соратник Конрада Аденауера, був одним з основних авторів т.зв. Нюрнберзьких расових законів, що започаткували Голокост, і автором офіційного коментаря до них. Курт Йозеф Вальдгайм, четвертий генеральний секретар Організації Об’єднаних Націй (1972–1981) і президент Австрії (1986–1992), 1938 року вступив у ряди Націонал-соціалістичної студентської ліги Німеччини. Згодом пішов добровольцем у СА. Під час Другої світової війни служив у Вермахті, воював на Східному фронті.

Гадаю, цих прикладів достатньо, аби зрозуміти: якщо в повоєнній Франції появу колаборантів на політичному Олімпі годі уявити, у ФРН, а особливо в Австрії, колишні нацисти інколи робили блискучі політичні кар’єри. І союзники заплющували на це очі, а то й прямо покривали колишніх військових злочинців саме тому, що розуміли: нацистський режим був таким нещадно-тотальним, що вижити не співпрацюючи з ним можна було хіба що дивом. А в природі дива трапляються вкрай рідко…

У Франції – навпаки. В поділеному суспільстві перемогли врешті-решт ліві та де Голль. Під час окупації зберігався великий резерв контреліти, не заплямованої колаборацією з нацистами, в колоніях, в еміграції і навіть у самій Франції. Ця контреліта, яка асоціювалася з Рухом опору, була дуже зацікавлена, щоб сама вона увійшла в історію як французький мейнстрим, а вішисти – як девіація французького духу. І саме тому переможці так суворо карали маршала Петена та його послідовників, яких – у разі перемоги Гітлера над союзниками – історія прославляла б як мудрих фінів Юго Паасіківі та Урго Кекконена…

Уявімо, що сталося диво – і ми вже цього року визволили Крим та Донбас. Чи готові ми реколонізувати ці землі? Бо я абсолютно впевнений, що після семи років окупації ми не знайдемо там достатньої кількості де голлів, камю та дебомарше, аби представити колаборацію з окупантами як девіацію, а не норму. А якщо ми не готові реколонізувати визволені території, якщо не плануємо проводити операцію «Сіверський Донець» за лекалами операції «Вісла» чи депортувати з Криму місцевих жителів, як колись Сталін депортував кримських татар (до речі, звинувативши їх саме в колабораціонізмі з окупаційною владою), якщо не плануємо десятиліттями тримати на визволених українських землях військові адміністрації з надзвичайними повноваженнями, – ми маємо пригадати євангельське «хто з нас без гріха, нехай перший кине в неї камінь».

Це не означає, що ми маємо заплющити очі на кричущі злочини проти людяності садистів із сумнозвісної «Ізоляції» чи переслідування кримсько-татарських активістів у Криму. Але для покарання тих, у кого руки в крові, в нас цілком достатньо чинного інструментарію, закріпленого в Кримінальному кодексі України. Пам’ятаймо уроки Нюрнберга: до страти було засуджено лише 12 (дванадцять!) нацистських злочинців. Ще трьох – до довічного ув’язнення. Ще чотирьох – до тривалих тюремних строків. Трьом особам Міжнародний трибунал виніс виправдувальний вирок. Це було, радше, символічне засудження нацистського режиму, а не вирок усім, хто на нього працював, не кажучи вже про тих, хто з ним «колаборував».

А коли так, я сподіваюся, що цьогорічний PR-законопроєкт «Європейської солідарності» під реєстраційним номером 5135 спіткає така ж доля, як і його «фронтового» попередника 2017 року під номером 7425. Бо насправді обидва ці тексти спрямовані, радше, на цементування статус кво, ніж на повернення окупованих територій. Бо наразі ані українського де Голля на обрії не видно, ані таких сильних і рішучих союзників, яких мав французький Рух опору 77 років тому, вдень з каганцем не знайти. А ось охочих записати до колаборантів політичних опонентів і бізнес-конкурентів (а іноді – і бізнес-партнерів) точно буде хоч греблю гати…

Джерело: Дзеркало тижня

Думки авторів рубрики «Думки вголос» не завжди збігаються з позицією редакції «Главкома». Відповідальність за матеріали в розділі «Думки вголос» несуть автори текстів.


Джерело статті: “https://glavcom.ua/columns/gennadiy_druzenko/gromadyani-zradniki-kolaboranti-740839.html”